Шлюб і шлюбні звичаї

    Шлюб — це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов'язки стосовно один до одного і до дітей. Він здійснюється через обряд вінчання або громадську реєстрацію.
    В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія (від грецьких слів monos — один і gamos — шлюб) — це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка — лише з одним чоловіком.
    Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом (неписаними законами, які регулювали життя в громаді та сім'ї) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді, ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставилися до людей, які вчасно не створили сім’ю.
    У XIX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16—18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат — до 16 років, хлопців — до 20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.
    Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів'я: «Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкаюється»; «Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе». Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою.
Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко — з сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села — його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім'ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі.
    В Україні також існував принцип соціальної ендогамії (від грецького слова endon — усередині), тобто обранця найчастіше шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім'ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору. Старші люди завжди нагадували молодим, що жити з людиною, а не з багатством.
    Серед українців в XIX — на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії, українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко — з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство — вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.
    Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ уважав, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім'ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В українських сім'ях в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.
    У XIX — на початку XX ст. в українських селах траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Часом батьки відмовлялися благословити шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, кандидатури яких пропонували родичі.
    Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати приданого неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна. В таких випадках молодим доводилося втікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називали «уводом», або «уходом», і вони траплялися вкрай рідко.
    В українців упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: кохання і економічна вигода. Молодь переважно керувалася почуттями. Батьки ж часто зважали на матеріальний бік укладення шлюбу. Оскільки в Україні вибір шлюбного партнера за взаємною приязню має традиційну основу, то шлюби за розрахунком укладалися рідше.
    Обов'язковою умовою можливості шлюбу була відсутність родинних зв'язків між молодими. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їх дітьми.
    У працях сучасних українських етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до кінця XIX ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у Церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо — кожний у своїх батьків — до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у XIX ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною.
   Всі пари у який я був фотограф чи відеооператор на весіллі у Рівному, Києві, Луцьку і досі в шлюбі.

Фотограф і відеооператор Рівне на весілля:

• відеозйомка весілля, фотозйомка Lovestory, fashion, фотосесія, кліп
• архітектурна фотозйомка, інтер'єри
• предметна фотозйомка, зйомка реклами
• фото відеозйомка свят в дитячому садку
• професійна фото відеозйомка корпоратива
• відеозйомка на випускний, вечірки, день народження у м. Київ, Рівне, Луцьк, Львів.